Фашисти знову піднялися в атаку. Костюк старанно прицілився й вистрелив раз, удруге, втретє…
Раптом він почув за спиною відчайдушне й протяжне: “Три-май-ся!..”
Оглянувшись, побачив, як Рязанов неприродно опустився на коліна, тримаючись руками за скроні. Самими очима він прощався з Костюком, а крізь пальці проступали червоні струмини крові.
Костюк рвучко вхопив у руки гранати й так же рвучко вискочив з окопу. Останнє, що він подумав, коли на нього накинулись фашисти: встигнути висмикнути кільце. Хоч з однієї…
Коли худий білочубий хлопчина закінчив свою розповідь, усі довго мовчали. А Іван, уважно дивлячись на присутніх, помітив: усі вони дуже схожі на Бондаренка, Костюка, Назарова, Полковенка, Бекмухамбетова, Коченяна, Рязанова. Недитячим своїм розумом він здогадався, як боляче їм було слухати його.
…Того дня всі вечірні газети повідомили, що троє істориків не повернулися із службового відрядження у двадцяте століття. Вони загинули там у боротьбі з фашизмом.
Траурний стяг полум’я звився над крилом літака. Ян круто поклав машину набік, намагаючись збити полум’я. Він спочатку повів її у віражі, рвонув угору, потім знову — вбік і вниз.
Ніщо не допомагало.
Ян відчув, що він от-от задихнеться від диму. Час було стрибати з парашутом. Інакше…
Він вагався. Очі його, наповнені слізьми, прикипіли до пульта. Тільки-но Ян подумав про парашут, у пам’яті зринула табличка з двома літерами “С-Л”, що була закріплена на вантажі.
— Цінний вантаж, — мимохідь сказав юнак, який керував навантаженням.
Він навіть намагався пояснити, для чого призначені ці суперцентрифуги типу “Л”. Але Ян зрозумів лише те, що вони потрібні київським ученим для виділення якоїсь речовини із зруйнованих клітин. Потім її будуть вивчати.
“Ну що ж, у кожного — свої справи”, — подумав тоді Ян.
Він мало що зрозумів із сказаного юнаком, однак добре запам’ятав його заклопотане обличчя, швидкість і обережність під час навантаження. Коли вантаж стукався об автокар чи трап, у юнака пересмикувалась щока і морщилось обличчя, ніби йому наступили на мозоль. Він кілька разів перевірив тугу натяжку канатів…
Полум’я підбиралося дедалі ближче. Це вже небезпечно: можуть вибухнути баки. Тоді — кінець. Ян до болю гостро відчував рятівні лямки парашута на грудях. Але, не озираючись, він бачив табличку “С-Л”. Та обличчя того хлопця… Чому він так непокоївся про вантаж?
Нема чим дихати. Конвульсійним рухом Ян рвонув “блискавку” на комірі і розстебнув лямки парашута. Літак рвонувся вгору, клюнув, пішов донизу, вирівнявся.
Курс лишався попереднім.
А знизу, із землі, хлопчаки захоплено стежили за літаком.
— От виробляє! — гукнув один.
— Вищий пілотаж! — вторив інший.
Чергова сестра дивиться у вікно. Там, із розколини в камені, пробився до світла тоненький блідий паросток. Він похитується в такт із подихами вітру.
Сестра чує хрипіння Яна. Вона знає: він приречений. Легені отруєні димом, нирки відмовили. Довелося видалити їх. На апаратах — штучних легенях і нирках — він довго не протягне. Поки що лікарям вдається врятувати від отруєння мозок. Але чи надовго!
Про пересадку потерпілому чужих нирок і легенів нічого й думати. Механізм несумісності не дасть їм. прижитися на новому місці. От коли б можна було створити… нирки, легені, шматочки шкіри. Те, що природа створювала протягом сотень і тисяч років, повільно випробовуючи і відкидаючи зіпсовані заготовки, проводячи навмання мільярди дослідів, інколи помічаючи ваду через сотні поколінь, маючи для цього безліч різновидностей і необмежений час. Люди вже знають, як це робила природа. Вони розгадали шифр, яким вона записала варіанти створення живого й передає їх із покоління в покоління. Люди вже пробують наслідувати природу, і в Інституті синтезу клітини створюють із неживого білок, клітини, тканини. Але цілих органів їм поки що не створити. Сестра це знає добре.
Хворий розплющує помутнілі очі.
— Не можу більше, не можу, — з хрипінням і бульканням долинають слова. — Все одно — кінець. Сил немає…
Сестра витирає піт з Янового чола. її губи ворушаться. Вона нашіптує слова втіхи, ніжні, ласкаві. Вони нічим не допоможуть. Власне, йому вже ніщо не допоможе, хоч за його життя будуть боротися до кінця. У сестри є кілька засобів для того, щоб він помер безболісно. Просто задрімав, і уві сні з ним трапилося те, що все одно трапиться…
Вона думає про Яна і про іншого чоловіка, зовсім несхожого на нього. Перейти вулицю — і можна побачити його. Але він заклопотаний своєю роботою, і йому немає діла до жінки, що не може без нього жити. Він пише дисертацію про найчутливіші механізми, які з допомогою сонячної пряжі тчуть килим життя…
Сестра дивиться на Яна. Таким молодим він залишиться в пам’яті всіх, хто його знав. А в її уяві закарбуються його нелюдські даремні муки. Вона може припинити їх, але не зробить цього…
За вікном тягнеться до світла блідуватий паросток. Що дало йому силу прорости крізь каміння?
— Лабораторія цитології? Покличте Павла Петровича. — В телефонній трубці — відлуння:
— Павла Петровича…
Чути неквапні кроки, долинає покашлювання…
— Павло Петрович? Прибули суперцентрифуги “Л”. Сьогодні літаком із Праги. Вони вже у нас. Підготуйтесь до монтажу.
Павло Петрович голосно зітхає. Нарешті! Замовлення інституту синтезу клітин можна буде виконати. Вони одержать кілограми рибосомної маси.
Він уявляє, як невгамовний професор Григор’єв скаже:
— До зарізу треба. — Він підкреслює ці два слова, з яких завжди починає свої вимоги. — Чотири кілограми диференційованої рибосомної маси. Два дні вам вистачить!
Він зробить паузу, щоб почути протест і почати перепалку.
А Павло Петрович у відповідь недбало:
— Буде готово завтра. Влаштовує?
Він потирає руки, смакуючи наперед задоволення. І в цю мить — телефонний дзвінок. Голос професора Григор’єва захлинається від нетерпіння:
— Треба десять кілограмів рибосомної маси індексу Т-3…
“Він не сказав “до зарізу”, очевидно, не наважується назвати строки”, — посміхаючись, думає Павло Петрович і як можна недбало відповідає:
— Видамо її вам через день.
Він не чує здивованого вигуку. В голосі професора Григор’єва вчуваються нові відтінки.
— Десять кілограмів сьогодні, щонайшвидше — через чотири години. Знаю, це нелегко. Але постарайтесь, голубе. (Він уперше так назвав Павла Петровича.) У лікарні вмирає льотчик із Праги. Ми одержали завдання — синтезувати легені, нирки, великі ділянки шкіри. Це фантастично, але на це — остання надія. Ви вже почали монтаж суперцентрифуг?
— Починаємо, — розгублено відповідає Павло Петрович і чомусь навіть не дивується, звідки Григор’єв дізнався про центрифуги…
— Алло… Здрастуйте, Сергію Йосиповичу! Говорить професор Григор’єв. Вас уже попередили? Наш Обчислювальний може впоратися. Тому сьогодні й ви працюєте повністю на нас. Треба перевірити дані Інституту біохімії про склад білків у легенях, нирках і шкірі одного хворого. Після перевірки ви по коду спадковості встановите склад нуклеїнових кислот. З Інституту біохімії вам уже прислали дані?
Професор повільно кладе трубку. Він добре уявляє, що станеться сьогодні в двох найбільших обчислювальних центрах республіки.
Туго згорнуті кільця стрічок будуть рости на столах. Спочатку люди відсунуть письмове приладдя, щоб розмістити їх. Кожну стрічку треба прочитати, деякі дані знову ввести для перевірки в обчислювальну машину.
Згодом пластмасових кілець набереться стільки, що їх почнуть складати на спеціальних майданчиках. Коли б їх розгорнути в одну доріжку, — вона простяглася б від Землі до Місяця.
Потім усі ці стрічки введуть у дві обчислювальні машини, де осередками пам’яті служать атоми. Машини запам’ятають усю інформацію, опрацюють і узагальнять її. їхні висновки перевірять і узагальнять люди. Вони побачать на стрічках нескінченні ряди чисел і будуть знати, що ці числа повинні лягати в стрункі рівняння, з яких і складається частина “рецепта життя” — інформація про склад нуклеїнових кислот у легенях, нирках, шкірі однієї людини…
А десь крутитимуться і даремно дзвонитимуть в Обчислювальний центр інженери. їм буде нелегко цього дня без точних розрахунків.
В іншому місці не зможуть провести дослідів учені, бо в Обчислювальному не складуть для них рівнянь.
Але іншої ради нема. Від цього залежить порятунок конкретної людини — льотчика з Праги — і, хто знає, можливо, багатьох тисяч людей, чиї серця, нирки, легені не можуть більше працювати.