Ніл Гейман
Зоряний пил

Присвячується Джен і Розмарі Волф

Пісня

Розділ перший
з котрого ми дізнаємося про селище Стіну, а також про незвичайну подію, що відбувається там раз на дев’ять років

Був собі юнак, котрому хотілося знайти Мрію свого серця.

Звісно, це не новина (справді, в усі часи історії всіх юнаків починалися і починатимуться майже однаково), але наш юнак був незвичайний, і на нього чекали незвичайні пригоди. Однак він лише починав про це здогадуватися.

Ця історія — як і багато інших — бере початок у Стіні.

Вже шістсот років селище Стіна стоїть на гранітному виступі, оточене невеликим клаптиком лісу. Будинки у Стіні старі, прямокутні, з сірого каменю, з темними похилими дахами і високими димарями. Місця на скелі небагато, тому будівлі туляться тісно; подекуди крізь мур пробиваються дерева і кущі.

Виїхати зі Стіни можна лише одним шляхом — вимощеною камінням звивистою стежкою, що проходить крізь ліс і стрімко підіймається догори, на південь. Стелячись у тому ж напрямку, за лісом вона переходить у справжню асфальтовану дорогу. Поступово дорога ширшає — це вже траса, котрою з міста до міста мчать легкові автомобілі та вантажівки. Врешті-решт нею можна дістатися аж до Лондона — але подорож туди зі Стіни займе всеньку ніч.

Мешканці Стіни небагатослівні. Ті, хто живуть тут із діда-прадіда — високі, кремезні й сірі, наче гранітна скеля, на якій стоїть їхнє селище — помітно відрізняються від переселенців з інших місць та їхніх нащадків.

З заходу і сходу селище Стіна оточене лісом. На півдні — оманливо тихе озеро; його напувають струмки з гір, які простягаються на північ від села. У горах — пасовища для овець.

Зі сходу Стіна відгороджується від лісу високим кам’яним муром — звідси й назва селища. Це старезний мур з грубо обтесаних гранітних брил; його початок і кінець заховані у лісі.

У мурі є один-єдиний прохід — отвір футів з шість завширшки, трохи далі на північ од селища.

Крізь прохід можна розгледіти широку зелену луку, за лукою — струмок, за струмком — дерева. Час од часу ген-ген поміж стовбурами видніють якісь великі тіні незбагненної форми, або на якусь мить щось проблискує. Це прекрасна лука, але ніхто з селян не пасе тут худобу і не сіє збіжжя.

Ось уже сотні чи тисячі років обабіч проходу виставляють вартових і взагалі намагаються про нього не думати.

Місцеві жителі й дотепер охороняють прохід — парами, змінюючи варту що вісім годин. Озброєні важкими дерев’яними кийками, вартові стоять з боку селища.

Основне їхнє завдання — не пропускати на той бік сільську дітвору. Часом їм доводиться зупиняти самотніх волоцюг або мандрівників.

Щоб настрахати дітей, зазвичай досить вже самого вигляду кийків. З дорослими волоцюгами й мандрівниками справа складніша, доводиться вдаватися до різних вигадок, але фізичну силу застосовують в останню чергу — якщо не спрацьовують історії про свіжопосаджену траву чи про скаженого бика, що зірвався з прив’язі.

Дуже рідко до Стіни приходить хтось із конкретною метою — і таких людей інколи пропускають. Їх можна відрізнити за поглядом в очах: хто один раз його бачив, той вже ні з чим не сплутає.

Впродовж останнього століття тут не було жодного випадку контрабанди — в усякому разі, так вважають місцеві жителі й пишаються цим.

Мешканці Стіни знімають варту лише раз на дев’ять років, на Травневе свято, коли на луці за муром відбувається ярмарок.

Події, про які я розповім, відбулися багато років тому. Королева Вікторія, яка на той час правила Англією, ще не встигла овдовіти й убратися у чорне: в неї були рум’яні щоки, легка хода, і лордові Мельбурну не раз доводилося дорікати юній королеві за легковажність. Вона була незаміжня і закохана до нестями.

Пан Чарльз Діккенс частинами друкував «Олівера Твіста»; пан Дрейпер щойно зробив перший знімок Місяця, увічнивши його таємничий лик на папері; пан Морзе тільки-но заявив, що винайшов спосіб передавати повідомлення металевими дротами.

Якби ви при котромусь із цих джентльменів завели мову про Чарівну Країну, вони б лишень зневажливо посміхнулися. Окрім, хіба що, пана Діккенса: на той час ще молодий і безбородий, він, певно, поглянув би на вас з відтінком заздрості.

Тієї весни на Британські острови приїхало чимало мандрівників. Поодинці або парами, вони прибували у Дувр, Лондон або Ліверпуль. Це були чоловіки й жінки, що говорили різними мовами. Відрізнялися вони й кольором шкіри: хтось паперово-білий, хтось темний, мов вулканічна порода, хтось — кольору кориці. Прибували вони впродовж усього квітня, і продовжували рухатися до своєї мети — паротягами, кіньми, фургонами і підводами; багато хто взагалі йшов пішки.

Дунстанові Торну на той час виповнилося вісімнадцять, і він був зовсім неромантичний — високий і небалакучий, з каштановим волоссям, карими очима й коричневим ластовинням. Його усмішка була легка й невимушена, мовби освітлювала обличчя зсередини. Часом — переважно на батьковому лугу — він поринав у мрії про те, як поїде кудись подалі зі Стіни, втече від тутешньої мінливої краси і подасться десь до Лондона, Единбурга чи Дубліна — до якогось великого міста, де від напрямку вітру нічого не залежить. Дунстан працював на батьковій фермі й мав лиш маленьку хатину на дальньому полі, яку успадкував од батьків.

Впродовж квітня в очікуванні ярмарку до Стіни з’їжджалися гості. Дунстанові це не подобалося. Зазвичай кімнати для гостей у корчмі пана Броміоса, «Сьома сорока», стояли порожні — та ось уже тиждень як усе зайняли чужоземці. Гості почали знімати житло на фермах і в приватних будинках, розплачуючись за помешкання дивними монетами, травами, прянощами і навіть коштовним камінням. Що менше часу залишалося до ярмарку, то сильніше відчувалася атмосфера передчуття. Усі прокидалися вдосвіта, лічили дні й хвилини. Вартові біля проходу хвилювалися — на краю луки поміж деревами мерехтіли якісь тіні й фігури.

У «Сьомій сороці» через Бріджит Комфрі, яка вважалася найпривабливішою служницею усіх часів, наростала напруга між Томмі Форестером, з яким Бріджит бачили вже цілий рік, і високим темнооким здорованем з полохливою мавпочкою. Англійською він майже не розмовляв, але красномовно усміхався щоразу, коли бачив Бріджит.

У пивному залі корчми постійні клієнти, трохи хвилюючись, підсідали до гостей і вели з ними розмови:

— Це буває лише раз на дев’ять років.

— Кажуть, у давні часи захід проводили щороку, в середині літа.

— Запитайте пана Броміоса, він має знати.

Пан Броміос був високим зеленооким кучерявим брюнетом з оливковою шкірою. Усі місцеві дівчата, дорослішаючи, неодмінно задивлялися на пана Броміоса — але він не відповідав їм взаємністю. Подейкували, що він і сам колись ось так приїхав на ярмарок, і раптово вирішив залишитися. А його вино так припало до смаку мешканцям Стіни, що вони й не заперечували.

Раптом між Томмі Форестером і темнооким — як з’ясувалося, його звали Алум-бей — спалахнула сварка.

— Зупиніть їх! Небесами заклинаю, зупиніть! — кричала Бріджит. — Вони йдуть надвір, щоб битися через мене!

При цьому вона мило хитнула головою, і її чудові золоті кучері засяяли у світлі масляних ламп.

Ніхто й пальцем не поворухнув, щоб зупинити суперників; зате цілий натовп — як місцевих, так і гостей — побіг дивитися на поєдинок.

Томмі Форестер скинув сорочку і виставив кулаки. Чужоземець засміявся, сплюнув на траву, а потім перехопив праву руку Томмі і шпурнув його на землю, так що бідолаха вдарився підборіддям. Він схопився на ноги і кинувся на супротивника, навіть встиг вдарити його по щоці — але знову полетів у грязюку, і цього разу вже не зміг підвестись. Алум-бей сів на нього верхи, засміявся і сказав щось арабською.