І зрозумів Фандорін із ниючим завмиранням під ложечкою, що вихід у нього один-єдиний: брати прикажчика Кукіна за комір, везти в участок на Мохову, де в покійницькій усе ще лежить обкладене кригою тіло самогубця, та влаштовувати упізнання. Ераст Петрович уявив розкраяний череп із засохлою кіркою крові та мозку, і за цілком природною асоціацією згадалася йому зарізана купчиха Круп-нова, що й досі навідується до нього в сни. Ні, їхати до «холодної» безперечно не хотілося. Та між студентом із Малого Яузького мосту і самогубцем із Олександрівського саду був зв'язок, у котрому неодмінно належало розібратися. Хто може сказати, чи був Кокорін прищуватим і сутулим, чи носив він пенсне?

По-перше, поміщиця Спицина, та вона, певно, під'їжджає вже до Калузької застави. По-друге, камердинер покійного, як пак його прізвище? Неважливо, все одно слідчий виставив його з квартири, спробуй відшукати тепер. Залишаються свідки з Олександрівського, і передовсім ті дві дами, з котрими Кокорін розмовляв ув останню хвилину свого життя, вони вже напевно роздивилися його в усіх деталях. Ось і в блокноті записано: «Дочка д. т. р. Ол-дра фон Еверт-Колокольцева 17 л., дівиця Емма Ґотлібівна Пфуль 48 л., Мала Нікітська, власн. дім».

Без витрат на візника все ж було не обійтись.

* * *

День виходив довгим. Бадьоре травневе сонце, що зовсім не втомилось осявати златоглаве місто, знехотя сповзало до лінії дахів, коли збіднілий на два двогривеники Ераст Петрович зійшов із візника біля ошатного особняка з доричними колонами, з ліпним фасадом і мармуровим ґанком. Побачивши, що сідок у нерішучості зупинився, візник сказав:

— Він і є, генералів дім, не сумнівайтеся. Не перший рік по Москві їздимо.

«А що як не впустять?» — тьохнуло всередині в Ераста Петровича від страху перед можливим приниженням. Він узявся за сяючий мідний молоток і двічі стукнув. Масивні двері з бронзовими левиними мордами негайно відчинилися, виглянув швейцар у розкішній лівреї з золотими позументами.

— До пана барона? Із присутствія? — діловито запитав він. — Доповісти чи тільки папірця якого передати? Та ви заходьте.

У просторім передпокої, яскраво освітленім і люстрою, і газовими ріжками, відвідувач зовсім сторопів.

— Я, власне, до Єлизавети Олександрівни, — пояснив він. — Ераст Петрович Фандорін, із розшукної поліції. У терміновій справі.

— Із розшукної? — презирливо скривився страж дверей. — Чи не у вчорашній справі? І не думайте. Панночка вважай півдня проридали і вночі спали кепсько. Не пущу й доповідати не буду. Його превосходительство й то грозилися вашим із околодку голови повідривати, що вчора Єлизавету Олександрівну допитами мучили. На вулицю, будьте ласкаві, на вулицю. — І почав, мерзотник, животом своїм товстим до виходу підпихати.

— А дівиця Пфуль? — у відчаї вигукнув Ераст Петрович. — Емма Ґотлібівна сорока восьми літ? Мені б хоч із нею перемовитися. Державна справа!

Швейцар поважно поплямкав губами.

— До них впущу, так тому й бути. Он туди, під сходи йдіть. По коридору треті двері. Там пані гувернантка й мешкає.

На стук відчинила висока кістлява особа і мовчки втупилась у відвідувача круглими карими очима.

— Із поліції, Фандорін. Ви пані Пфуль? — невпевнено промовив Ераст Петрович і про всяк випадок повторив по-німецьки. — Поліцайамт. Зінд зі фрейляйн Пфуль? Ґутен абенд^[2].

— Фечір добрий, — суворо відповіла кістлява. — Так, я Емма Пфуль, заходьте. Зідайте на он той штілець.

Фандорін сів куди було велено — на віденський стілець із гнутою спинкою, що стояв біля письмового столу, на якому щонайакуратніше було розкладено якісь підручники та стосики паперу для письма. Кімната була гарна, світла, тільки дуже вже нудна, мовби нежива. Лише на підвіконні стояли три горщики з пишною геранню — єдина яскрава пляма в усьому приміщенні.

— Фи через той дурний молодик, що зебе штріляф? — запитала дівиця Пфуль. — Я фчора фідповіла на фсі питання пана поліцейського, але якщо хочете запитувати ще, прошу. Я добре розумію, що робота поліції — це дуже фажливо. Мій дядько Ґюнтер злужиф у заксонській поліції обер-вахмайстером.

— Я колезький реєстратор, — пояснив Ераст Петрович, не бажаючи, щоб його теж вважали за вахмістра, — чиновник чотирнадцятого класу.

— Так, я фмію розуміти чин, — кивнула німкеня, показуючи на петлицю його віцмундира. — Отже, пане колезький реєштратор, я вас злухаю.

Цієї миті двері без стуку відчинились і до кімнати влетіла світловолоса панночка з чарівним рум'яним личком.

— Фрейлейн Пфуль! Morgen fahren wir nach Kuntscvo!^[3] Чесне слово! Папінька дозволив! — задріботіла вона з порога, але, побачивши стороннього, осіклась і засоромлено замовкла, однак її сірі очі з жвавою цікавістю втупилися в молодого чиновника.

— Фиховані баронеси не бігають, а ходять, — із робленою суворістю сказала їй гувернантка. — Озоблифо коли їм уже цілих сімнадцять літ. Якщо фи не бігаєте, а ходите, фи маєте час, аби побачити незнайомий чоловік і приштойно прифітатися.

— Здрастуйте, добродію, — прошелестіло чудове видіння.

Фандорін підхопивсь і вклонився, почуваючи себе кепсько. Дівчина йому страшенно сподобалась, і бідолашний письмоводитель перелякався, що зараз візьме та й закохається в неї з першого погляду, а робити цього аж ніяк не слід. І в колишні, благополучні татусеві часи така принцеса була б йому зовсім не до пари, а тепер і поготів.

— Здрастуйте, — дуже сухо сказав він, суворо нахмурився і подумки додав: «У жалюгідній ролі мене уявити надумали? Он был титулярный советник, она — генеральская дочь? Ні, панночко, не діждетесь! Мені й до титулярного ще служити і служити».

— Колезький реєстратор Фандорін Ераст Петрович, управління розшукної поліції, — офіційним тоном відрекомендувався він. — Здійснюю додаткове слідство за фактом учорашньої сумної події в Олександрівськім саду. Виникла необхідність задати ще деякі запитання. Та якщо вам неприємно, — я чудово розумію, як ви були прикро вражені, — мені досить буде розмови лише з пані Пфуль.

— Так, це було жахливо. — Очі панночки, й без того не вузенькі, розширились іще дужче. — Щоправда, я заплющилась і майже нічого не бачила, а потім утратила свідомість… Але мені так цікаво! Фрейлейн Пфуль, можна я теж побуду? Ну прошу! Я, між іншим, такий же свідок, як і ви!

— Я зі свого боку, в інтересах слідства, визнав би за краще, щоб панна баронеса була присутня, — виявив легкодухість Фандорін.

— Порядок іст порядок, — кивнула Емма Ґотлібівна. — Я, Лізхен, зафжди фам пофторила: Ordnung muss sein^[4]. Треба бути злухняним закону. Фи можете залишатися.

Лізонька (так подумки вже називав Єлизавету Олександрівну стрімко гинучий Фандорін) охоче опустилася на шкіряну канапу, пильно дивлячись на нашого героя.

Він узяв себе в руки і, повернувшись до фрейлейн Пфуль, попросив:

— Опишіть мені, будь ласка, портрет того пана.

— Пана, що зебе штріляф? — уточнила вона. — Na ja^[5]. Коричнефі очі, коричнефе фолосся, зрішт дофолі феликий, фуса і бороди нема, бакенбарди теж нема, лице зофсім молоде, але не дуже хороше. Тепер одяг…

— Про одяг дещо пізніше, — перебив її Ераст Петрович. — Ви говорите, лице нехороше. Чому? Через прищі?

— Pickeln, — почервонівши, переклала Лізонька.

— А ja, пришші, — смачно повторила гувернантка не відразу зрозуміле слово. — Ні, пришшіф у нього не було. У того пана була здорофа шкіра. А лице не дуже хороше.

— Чому?

— Зле. Фін дифився так, наче хотіф убифати не зебе, а хтось зоарсім інший. О, це буф кошмар! — розхвилювалася від спогадів Емма Ґотлібівна. — Фесна, зонячна погода, фсі дами й панофе гуляють, чудофий зад уфесь у кфіточках!

При цих її словах Ераст Петрович зашарівся і скоса поглянув на Лізоньку, але та, мабуть, давно звикла до своєрідної вимови своєї дуеньї й дивилася так само довірливо й променисто.

— А чи було в нього пенсне? Можливо, не на носі, а стриміло з кишені? На шовковій стрічці? — сипав питаннями Фандорін. — І чи не здалося вам, що він сутулий? Та ще ось що. Я знаю, що він був у сюртуці, але чи не видавало що-небудь у його вигляді студента — приміром, формені брюки? Не примітили?

— Я зафжди фсе примітила, — з гідністю відповіла німкеня. — Брюки були панталони ф клітку з дорогої шерсті. Пенсне не було зофсім. Зутулий теж ні. У того пана була хороша постафа. — Вона замислилась і несподівано перепитала: — Зутулий, пенсне і штудент? Чому фи так зказали?

— А що? — насторожився Ераст Петрович.

— Дифно. Там буф один пан. Зутулий штудент ф пенсне.