…а також доводжу до Вашого відома, що третій пілот Сірбс порушив перший параграф Статуту зносин з інопланетними цивілізаціями, свідомо залишивши на планеті № 3 холодну зброю, вмотивувавши це як слугування справедливості.
З доповідної записки начальника експедиції «Зія» Тупа Ріца.
…третього пілота Сірбса перевести на внутрісистемні лінії назавжди.
З резолюції Головного Управління інопланетних цивілізацій.
Замуарів степ, зацвів, навально вийшла з пазухи весни зелена повінь, залила простори від Азова до Дону; високе небо відмилось до візантійської лазурі; засвітився жовто шафран, розпускалися пуп’янки зір уночі; можна було чекати татар.
Десь вони вже обминали десятою дорогою козацькі засіки, пости. За поселенням Хвилевим в балкових низинах парубчаки шаблювали лозу, аж пальці німіли на, стертих руків’ях старої, що перейшла в спадок, зброї.
— Андрію, сміх, та й годі! Де ти такого ятагана доп’яв? — Панько Зуб аж присідав довкола сімнадцятилітнього хлопця. — І в нас таких нема, і в турків, і в татар нема, і в царському війську таких не бачив. Чи не сам зробив?
— Не сам зробив, знайшов…
— Ну, не печи раків! Чи не сокіл ясний тобі на поріг приніс?
— Не знаю…
— Вийми, та вийми-бо, дай потриматись. Гм, це ж треба — і не гнеться. У кулаці ніби важка, а махаєш — легка, а донизу опустиш — кінець ніби свинцем наливається… А по якому-то вона викута? Іч, яка незамашна.
Андрієві хотілося, щоб трісла під ним земля і сховала його від Зубових кпинів та насмішкуватих поглядів товариства. Бо Панько таки знається на зброї. Увесь нею помальований, а замість лівої руки — обрубок.
— Чи ти кращої не міг дістати?
— Грошей нема.
— А батькова шабля?
— В Азовському… разом з батьком.
Зуб присмирів. І врешті махнув рукою.
— Ать, на лозу й така здасться. А в січі вже потрудись, добудь справжню.
Хлопці люто накинулись на лозу, бо всі сільські чоловіки були десь на далеких степових засіках чи в походи помандрували, а татари — гості сподівані.
Хоч на нього ніхто тепер не звертав уваги, Андрій Рубін відійшов убік від зеленого бойовиська, але все ж ніяк не наважувався пустити в діло свою знахідку, вона так і сіріла скромно у нього в руці. Похнюпившись, торкнув кінчиком зеленаві пагони, і два чи три, ніби перетяті невидимою силою, лягли йому до ніг. Андрій насторожено розглядав тонкі зрізи, а потім пригнувся, пустив шаблею, як косою, над землею і полоснув кущ. Шабля проминула лозу, наче її не було, а лоза якусь мить ще трусилася, лоскотала повітря, а тоді разом лягла, рівно, з тихим шелестом, як трава.
Андрій косив лозу, накинувшись на неї з незбагненним заповзяттям, та йому здавалося, що це сон, бо ж тільки вві сні можна рубати верболіз, як повітря, і тільки коли замліла рука, спина, м’язи на шиї, помітив, що позад нього лежать валки, правиця забризкана соком, а провів пальцем по шаблі — суха.
— Оце відгострив хтось…
Йому забаглося побачити, чи глибоко ввійде лезо у тіло поваленої верби. Забулися насмішки, він з веселою хвацькістю цокнув по стовбуру. І коли верба розпалась надвоє Андрій завмер.
— І чого ти пристав? Одчепись, кажу!
— Оленятко…
— Я — Олена. Не вигадуй казна-що.
— Для мене — оленятко.
— Ох, знов тієї ж…
— То вийдеш сьогодні… сюди… ввечері…
— Ні! Віддай відро, бо у воду штовхну!
— Ха, де це бачено, щоб дівка козака подужала?
— Ти? Ти козак? — Аж хвиля засміялася. — Ти ж шаблею дрова рубаєш, а з хлопцями ні з ким не б’єшся, бо боїшся. Рубай хмиз, обгороджуй ним хату, щоб узимку тепло було. Тюхтій ти, а не козак!
— Я… тюхтій?! Ну, хай налетить татарва, то побачимо, хто тюхтій.
З Дону вискакували маленькі рибки, широко роззявляли роти, видать, сміялися. Андрій спересердя плюнув у воду.
«Наврочив! Таки наврочив! Язика б мені вкоротити!» Довкола стріляло, гукало, сонні щоки неба наливалися кров’ю, тільки у дворі ще темно, кінь хропе, Андрій ледве осідлав його. Глупа ніч розірвана надвоє; сон так раптово втік з тіла, що на шкірі залишились вогняні сліди.
Мати вже відчинила ворота, схилилася до стовпа, злилася з ним; дихнуло небо жаром, і кінь поніс вулицею, мимо розтривожених вуликів осель, мимо частоколу верб. Вулиця — ущелина, кінь мчить у заграву, де палають крайні хати, на стіні заграви вималювались чорні вершники, гостроверхі шапки, близько…
На спинах татар танцювало світло від хат, смолоскипи над головами показали розпашілі обличчя, Андрій не зумів стримати коня і зопалу врізався у потік, звівся на стременах і скажено завертів шаблею навколо себе. Вона окреслювала червоні кола, бо відсвічувала пожежу; ніби зависали в повітрі уламки ятаганів, аркан звився, втратив хвіст і зник у верховітті верб; шабля часто потрапляла в тінь: пронизувала чуже тіло. Майже не зустрічаючи опору.
І нападники крикнули: «Шайтан!»
Вони розвертали коней, штовхаючи один одного, і Андрієві хотілося вибити їх до одного, але коні без вершників заважали прорватися йому в середину; нарешті він побачив спини татар, рвонув у погоню, але радості перемоги не вистачило, щоб наздогнати їх.
Він повернув на іншу околицю.
Смерті легше добути козакові, ніж слави, — щоб зажити слави, не раз треба перемогти костомаху.
Тож коли односельці привезли Андрія Рубіна на заставу Янгир, піднявши хлопця в славі до вершин, як на Хвилеве, то між козаками він загубився, як макове зерня.
Даремно хвилевці виставляли скрізь напоказ свого земляка, товариство потихеньку посміювалось у вуса, аж поки один не витримав та не вихопив шаблю з піхов:
— Ану, ставай, пуцвірку, скажи й ти що-небудь.
Андрій одразу ж зноровив креснути по козаковій шаблі, і вона розлетілася надвоє, навіть без дзенькоту, і супротивник тільки здивовано розглядав уламок у руці.
Більше ніхто не захотів мірятися з Андрієм: хоч там і що — зелений ще. Тільки, вже тихцем, вигострювали шаблі до неможливого. Однак ішли в похід — захопили з собою і хлопця. Мали на оці гниленьку фортецю у понизові Волги, хай подивиться, як колошкають нечистих.
Ходили вони під нічними мурами та стиха лаялись, бо випадало підіймати ґвалт та брати кам’яницю на «гур-ра», а інакше годі було потрапити всередину. Стали порадитися, а Андрій устромив шаблю в мур і відчув, що пронизав його наскрізь; не товстий виявився мур, це було тимчасове укріплення. Вирізав шаблею дірку в стіні, козаки влізли й почали свято.
Мала вже опуститися з неба слава… Повіяв вітер, розігнав сутінки, почервоніли краї темних хмар; звідти вона мала вилетіти, із зеленкуватої ополонки, де на дні ще — зорі.
Вітер дужчав, виросли на човнах зелені вітрила — з дому ж таки привезені, полинули човни втору по Волзі, а товариство сторонилось Андрія, скоса поглядаючи на його шаблю, то ж хлопець тримався земляків.
У Хвилевому Андрія першим привітав піп, сказавши, що, той, треба освятити шаблю, бо, той, усім новачкам треба святити шаблі, якщо вони вже конечно і беззастережно беруться до зброї, аби до скону боротися з поганцями. Урочиста церемонія була, козаки стали півколом оддалік, але на обличчях їхніх лежала не урочистість, а очікування. А в поповій промові все змішалось: і урочистість, і очікування, і стривоженність, бо коли шабля від сатани, треба вигнати з неї нечисту силу…
Вітер зміцнів, приніс клич Степана Разіна, і задонщина помолоділа в битвах. Освячена шабля не втратила своїх якостей, тож владарював нею не сатанинський, а божий дух, і Андрія обрали на сотника з небезпідставною надією, що царевому війську будуть непереливки.
Сотня воювала далеко від основних загонів.
Сотня підіймала народ.
Шабля творила чудо.
Андрій Рубін першим врізався в лави ворожої кінноти, роз’єднував на дві частини, а прогалина всмоктувала товариство. Коні бігали без вершників, приходила перемога, п’янка, як воля. Під командиром царського війська упав кінь, бився тепер офіцер, стоячи на землі; ось залишився сам, і Андрій натрапив на нього.
Впала тиша, сходилися козаки, вели на поводах коней, офіцер чекав, щоб дорого продати життя.
Андрій скочив з коня.
— Чи не зволить пан скласти зброю?
Офіцер осміхнувся, бо питання було зайве. Однині цей клаптик поля, чітко окреслений спішеними козаками, мав стати для одного з них одром.
Вони зійшлися, і офіцер одразу залишився з уламком металу в руках.
— Дайте йому іншу шаблю, — гукнув Андрій до козаків.
Він ще горів боєм.
— Марна річ. Так ми всі лишимося без шабель.
Андрій зрозумів, одразу прийшла тиша і до нього, і стало все на свої місця.
Офіцер узяв шаблю поміж трупів своїх, Андрій узяв чужу, незвичну.