Люк Бессон
АРТУР І ВІЙНА ДВОХ СВІТІВ
Роман

^© _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

_{Переклад з російської О. Думанської}

Видавництво висловлює подяку Анастасії Лестер за сприяння в здійсненні цього проекту.

РОЗДІЛ 1

Сонце прокинулося і покотилося, не поспішаючи, до зеніту, а вранішній туман поступово зникав, не лишаючи й сліду, мовби випадкове зітхання. Сад, що оточував Артурів дім, як завжди, скидався на райський куточок. Виднівся ліс, який теж красувався в зелених шатах. Дерева всі добірні, стрункі, з густим листям, що виблискувало проти сонця; квіти пишалися сліпучо-яскравим убранням. Та, незважаючи на красу цього чудового куточка, в ньому панувала мертва тиша. Не чути навіть шкрябання численних ніг стоноги, яка, важко дихаючи, дряпалася по стовбуру дерева. Навіть знаменитий соловей, учитель співів королівської родини, не подавав голосу. Соловей, який від народження не проґавив жодного ранку, щоб виконати на його честь бодай одну пісеньку!

Утім, причини цієї тиші нам відомі: на околицях з'явився Жахливий У і всі живі істоти, навіть най дрібніші, відчувають зловісну присутність цієї похмурої особи. Та все ж… щось хруснуло, ніби хтось необережно наступив на суху гілку, чим порушив могильну тишу. Хто ж цей безпечний звір, що наважився з допитливості вискочити зі своєї нори?

Певно, він сліпий, глухий та ще й має нежить, так що ніс його втратив нюх. Хто тут настільки немудрий, що пересувається з таким скрипом, ніби він іде не лісом, а ковзається по розсохлому паркету в будинку з привидами? Звісно, це людина, типовий представник людських різновидів, яких найчастіше називають homo idioticus, а точніше — Франсуа-Арман.

— Артуре?! — кричить батько і лізе в хащі, вважаючи, мабуть, що син його сховався саме там. — Слухай-но, виходь! Тато на тебе не гнівається!

І це правда. Франсуа-Арман стривожений. Його син зник минулої ночі, коли всі були впевнені, що він солодко спить на задньому сидінні автомобіля. Та коли хлопчика почали будити, з'ясувалося, що на його місці хропе пес Альфред! І відтоді Артура ніхто не бачив — ні дідусь Арчибальд, ні бабуся Маргарита. А позаяк після пригод на болоті скельця окулярів Артурової матері всуціль укрилися подряпинами, то навіть якби Артур постав перед її носом, вона все одно сплутала б його із псом.

— Ти переміг, Артуре, і можеш виходити! Стривай-но, тато розгнівається, якщо ти його не слухатимешся! — гучно і вдавано строго заявляє батько.

А ліс і далі німує. Арману уривається терпець — чи від втоми, чи через тривогу.

— Якщо ти припиниш гру в піжмурки і вийдеш до мене, то отримаєш цілу коробку зефіру! — вкрадливо пообіцяв батько, вирішивши змінити тактику на привабливіші пропозиції. — І тобі дозволимо його з'їсти самому, хоча опісля в тебе обов'язково заболить живіт!

Батько промовляв грайливо, а в ці хвилини в лісі усім не до іграшок. Одначе хтось таки купився на ласощі і не витримав — кущі зашелестіли. Очі доброго татуся спалахнули надією, а обличчя вмить розпливлося усмішкою.

— Ага! Так оце твій живіт вуркає в кущах? Це-він-хоче-отримати-цілісіньку-коробку-зефіру? — звернувся батько до Артура, певно, забувши, що його син уже давно вийшов із того віку, коли за цукерку дитя ладне виконати будь-яку вимогу батьків.

І справді, ідея звертання до шлунка виявилася плідною. Гілки заколихалися ще сильніш, і хтось почав торувати шлях через хащі. Цей ХТОСЬ дуже великий, бо кожен його крок супроводив гучний звук, ніби вам назустріч рухався камінний велет з острова Пасхи.

Батько подивувався. Звісно, йому здається, що він не бачив свого сина цілу вічність, а значить, хлопчик міг підрости, одначе не настільки, щоб узуватися в черевики п'ятдесят першого розміру! У батька серце не на місці. Але, сподіваючись, що з його дитям нічого не сталося, він благальним голосом викликав його.

— І-для-якого-слухняного-хлопчика-тато-має-коробку-зефіру?

Відповідь надійшла швидше, ніж очікувалося: кущі розсунулися — із них вийшло чудовисько зростом два метри сорок сантиметрів. Це Упир власною персоною.

— А коробочка зефіру буде моєю! — наспівно промовив повелитель мороку, доводячи, що можна бути і мерзотником, і гурманом одночасно.

Інстинктивно наповнивши легені повітрям, Франсуа-Арман готувався побити рекорд із найгучнішого крику, та не зміг перебороти страх і голосові зв'язки відмовилися рухатися, а він лиш роззявляв рота і пихкав, нагадуючи викинуту на берег ошалілу рибу. Друга спроба заволати також не вдалася: він часто-часто роззявляв рота і дихав так швидко, що не зміг би загасити й трьох свічок на іменинному торті.

Чудовисько підійшло до Армана і з висоти свого зросту стало пильно його роздивлятися. Батько тремтів, як у лихоманці, і листя на кущах затремтіло разом із ним. А ще він клацав зубами, а з горла вирвалося шипіння, і, поєднавшись, ці звуки відбили пристойно бадьорий ритм, що нагадував самбу.

Маючи неабиякий музикальний слух, Упир не міг бути байдужим до початку фієсти і став пританцьовувати на місці. Хоча в цьому випадку слово «слух» — всього-на-всього метафора, бо Жахливий У вже наполовину гнилий і давно не має вух. Та це йому не вадить, бо він ніколи не слухає, хто там що каже.

— Ну й де? Де ваш зефір? — нетерпеливиться У.

Зібравши в кулак усю свою мужність, Франсуа-Арман нарешті спромігся на загадкову тираду.

— Гей-я, гой-я, гей-гей-гей! — на мотив «Диких танців» заголосив він.

— Я-я? Чого ти-ти? Ти зжер зефір? — підозрюючи найжахливіше, розсердився Упир.

— Ох-ла-ла-лаІ Ой-ла-ла-ла! Ах-ла-ла-ла!.. — мимрив Арман, аж крижаніючи з переляку.

— Що там за Аллах? Це він поласував зефіром? — стривожився Упир.

— Ні! Ні! Зе… зе… зефір!., кефір!., вампір!., лежить!., на кухні!.. Моя… погнать… забрать… набрать… літать! — завершив Арман, не рухаючись із місця.

Здається, Упир мало що зрозумів.

— Гаразд! Згода! Одна нога тут — друга там! Будь-яке терпіння має свої межі, і це єдині межі, які я можу визнати!

І він величним жестом відпустив переляканого Армана, що вже ладен був виконати його повеління, і на знак згоди хитнув головою. Залежно від того, доводиться йому казати «так» чи «ні», зуби його виклацували всілякі мелодії.

Франсуа-Арман дременув, як кролик у нору. Не стримуючись, Упир голосно зареготав. Виявляється, маніпулювати людьми ще простіше, ніж він гадав. Навіть на осматів він витрачав більше часу. А тут лишень постав у всій своїй мерзенній красі — і маєш: людина радісно тобі підкоряється! Не треба й вити по-упирячому (таємниця того виття нікому невідома), не треба погрожувати кривими, як у коршака, кігтями. Слід стати на повен зріст — і людина розгубиться, перетвориться на смиренне ягнятко.

Подумавши про це, У зобразив на своїй гидкій фізіономії щось схоже на посмішку. Втім, тільки добре знаючи Жахливого У, можна здогадатися, що це посмішка. Завбачивши таку гримасу, будь-хто кинеться телефонувати до психушки.

Упир кинув погляд на принишклий, спорожнілий ліс. Насправді він зовсім не спорожнів. Із-під кожного кущика, з-під кожного корінця блищали цікавістю маленькі очка, що їх власники, холонучи від жаху, позирали на чудовиська — прибульця з іншого світу. Упир не бачив їх, але відчував присутність. Таж кожен повелитель знає, що він завжди в центрі уваги! Власне кажучи, викликати загальний захват, почуватися маяком, до якого в нічній імлі прикуто погляди заблудлих моряків, увіходить до обов'язків повелителя.

Думаючи про те, яке численне товариство тепер спостерігає за ним, Упир посміхнувся ширше. Завмерши в тривожному очікуванні, товариство намагалося відгадати, що він учинить далі.

Якби Жахливий У прибув з іншої планети, певно, нічого б не змінилося. Всіх би цікавило одне: чого він тут? Чи буде він поділяти з мешканцями незнайомих йому земель їхні радощі і жалі? Чи він завойовник і хоче пограбувати їхні багатства? І всі чекають від нього якогось знаку, щоб зрозуміти: він прийшов із миром чи з війною?

Та нічого такого нема. Скориставшись тишею напередодні бурі, Упир задоволено озирнувся навсібіч і пожадливо вишкірився. Слід зауважити, що такі негідники, як Упир, мовчанням найвитонченіше катують. Десятки гризунів від жаху заклацали зубами, а сотні птахів — дзьобами; у зімлілої стоноги з хрустом зламалися всі сто ніг.

Упир набрав у легені побільше повітря, і лісові мешканці, занімівши, чекали чогось лихого. Збагнувши нарешті, що його майбутні піддані достатньо перестрашені, повелитель гучно виштовхнув із себе повітря: