Віктор Безорудько
ПРИВИД ЧОРНОГО ОСТРОВА
Пригодницький роман

^© _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Він кричав, але сам не чув голосу свого, намагався підвести голову, а велетенські хвилі накочувалися на нього, не даючи можливості навіть роздивитися довкола себе. Помітив лише вогник на фок-мачті. Маленький вогник, ніби зірка в небі, блимнув і зник.

Океан лютував. Здається, вітер і вода об'єдналися в одну дику, страхітливу силу, яку ніхто ніколи не здолає.

То лише на мить Олесь утратив свідомість, а зараз йому здається, що та мить приховала від нього якусь таємницю.

Запам'яталось — старпом глянув на годинник і сказав:

— Піди, Олесю, розбуркай їх. Дрихнуть там, а на вахту ж час. — Завжди стриманий і по-військовому стрункий, старший помічник капітана того разу був дуже роздратований і сердитий — коли такий ураган, в океані спокійних немає.

Олесь передав кермо підвахтенному, підняв башлик зюйдвестки і ступив до дверей.

Озирнувся.

Старпом махнув рукою — мовляв, чого зупинився, йди вже!

Пам'ятає, як вітер обпік обличчя і солоні бризки засліпили очі. Він швидко збіг по крутому трапу і став на місток, який з'єднував центральну надбудову танкера з кормою. Тут було затишно. Олесь постояв якусь хвилинку.

Страшної сили вітер ревів, ніби гнівався, що йому не вдається здолати океан.

Хвилі перекочувалися через палубу танкера, який низько сидів у воді. Олесь прислухався. Від надмірної напруги рипів, стугонів корабель.

Притиснувшись усім тілом до стінки, намагався вловити ритм урагану — треба було вловити мить, коли одна хвиля ще повністю не зійшла з палуби, а до другої лишалося кілька секунд. За оті секунди й треба було перебігти місток.

Нарешті вловив той ритм і щодуху кинувся бігти. Чи встигне? Встиг. Вже й узявся рукою за двері. Та побачив, що вітер зірвав чохол зі шлюпки. А той коли вже розпочне свою роботу — обов'язково закінчить її: скине і шлюпку в океан.

Знову Олесь причаївся, щоб уловити слушну секунду. Хвилі, здається, лютували ще дужче, безладно навалювалися на танкер. Поклавшись на спритність і силу своїх рук, стрибнув на шлюпку, вхопив кінці вірьовки і почав натягувати обважнілий брезентовий чохол. Та вітер нап'яв брезент, ніби парус, і Олесь, посковзнувшись, упав на борт. Розімкнулися руки, і юнак полетів у безодню. Рятівний пояс виніс його на поверхню води.

Скільки минуло часу, як він в океані? Адже вогник фок-мачти блимнув далеко-далеко. Може, й час поглинув оскаженілий океан? Раптом здалося: підносить його на піняві гребні хвиль, а потім жбурляє вниз якась таємнича сила, що сховалася десь у глибині величезної прірви.

Олесь ліг на спину і повністю віддався волі океану. Хай чинить, як йому прибайдужиться. Треба витрачати якомога менше сил на боротьбу з водяною стихією.

На танкері вже, напевне, знають, що він за бортом. Над головою в нього летять радіохвилі, в яких повідомляється, що людина потрапила в біду.

Найбільші надії покладає Олесь на свій танкер «Полтавець», на свого капітана, старпома і всю команду. Не буде спокою на танкері, доки він ось тут, в океані, ковтає солону воду. Тільки б швидше вщух ураган, швидше б заспокоївся океан.

«Не здамся!» — подумав Олесь. Хвиля піднесла його високо вгору. Забило дух. Олесь труснув головою, щоб переконатися, чи дійсно він при своїй пам'яті. Потім напружив м'язи рук, ніг і відчув у них силу.

Ніби у відповідь, ще дужче почав шаленіти океан. Здалося Олесеві, що хвилі тепер сягають неба. А воно таке низьке, що лягло грудьми на розгнівану воду.

Зюйдвестка кудись зникла. На ньому залишилась тільки легенька нейлонова куртка з жовтим комірцем. Куртка хоч не гріла, зате зовсім невагома у воді.

День чи ніч? Напевно, ще ніч. Олесь ніби й не спав, але якийсь проміжок часу лишався поза свідомістю. Головне, не думати, що ти один на один з лютим океаном, який напружує всі сили, щоб поглинути тебе і поховати — в цій найбільшій у світі могилі. Не думати!

Скільки таких, як він, знайшли вічний спокій на дні цієї могили? Слід поставити пам'ятник невідомому матросові, який безслідно зник у голубих хвилях. На дні лежить моряк, а над ним нависла хвиля голубого мармуру. Усмішки не треба на вустах у моряка. Нехай дивиться невидющими очима кудись удалину.

Той пам'ятник тепер і йому!

А все б могло бути інакше.

Три місяці тому Олесь закінчив дійсну військову службу на мінному тральщику і повернувся в рідну Миронівку.

Перейшов міст через Сулу і подався полем навпростець. Можна було йти прямо, та Олесь звернув ліворуч, видряпався на Козачу могилу і з неї поглянув на село.

Ось воно яке тепер стало — на кожній хаті телевізійна антена, асфальтова стрічка побігла прямісінько до села від шосе, що на Полтаву. А то що? Клуб чи школа?

Доки дійсну службу відбував — чималі зміни сталися в Миронівці. Без нього набудували скільки. Тепер і йому тут знайдеться діло.

Гордо підняв голову, коли проминув першу хату. Бушлат обважнів од значків про доблесну службу, черевики блищать, стрічки на безкозирці полоще вітер. От би зараз зустріти Галинку! Якою вона стала?

Тільки переступив поріг — мати пригорнулася до сина і чомусь заплакала, а тато став поряд і обійняв за плечі:

— Та не рюмсай, стара. Дай і мені розгледіти моряка.

Як сіли до столу, Олесь запитав про Галинку. Мати вдала, ніби не чує. Запитав удруге, але також не дочекався відповіді.

— За Петра пішла? — почав допитуватися.

Мати кивнула головою.

Олесь ще мить посидів, рвучко підвівся і подався з хати.

Він ішов і не відчував, що світить сонце, що верби шепочуть на. леваді і тиха Сула б'є хвилями в берег. Ось біля цієї верби він вперше сказав Галині:

— Кохаю!

Вона пригорнулася до нього й відповіла, що ніколи, ніколи не забуде те слово. Все життя вони тепер ітимуть разом.

І ось тепер маєш — пішла заміж за Петра.

Наступного дня Олесь вирішив на прощання пройтися селом. Десь причаїлася думка: «Може, її зустріну, а ні — то хоч здалека погляну». Пішов і на ту вулицю, де жила Галина. Зустрів її. Несла воду на коромислі. Гарна, як весна, ніжна, ніби вечірнє небо, усміхнена, мов ранок над степом.

А він! Погляне вона на нього і замилується. Безкозирка хвацько збита набакир, значки блищать, і весь він ніби влитий у моряцьку форму.

Здалека запримітила Галинка Олеся і зрозуміла, що зустрічі не уникнути.

Спершу дівчина йшла опустивши голову, щоб не стрічатися поглядом з ним. А порівнялися — зупинились навпроти, огорнула матроса поглядом і запитливо поглянула у вічі.

— Чи не даси напитися? — стиха спитав Олесь.

— Ні… — відповіла ледве чутно.

— Іншому воду несеш?

— Так… іншому. Не тобі.

Помовчала. Стояли та дивилися одне на одного.

— Чому ж, Галинко? Чому? Пригадай, як колись…

— А ти також пригадай… Казав — писатиму щодня. А тільки ж одного листа за три роки одержала. Гадаєш, у мене серця немає? Познущатися хотів? Насміятися…

— Що ти говориш, Галинко!

Замість відповіді поглянула на нього зажурено. Губи тремтіли. Які слова лишилися несказаними?

Галинка бачила, як спохмурнів Олесь. Ще з 9-Б класу запам'ятала: коли Олесь гнівається, очі в нього темнішають і блищать, ніби вогонь їх палить ізсередини. Подумала:

«Гарний став. Красень! Змужнів на морі, в плечах поширшав. Колись про таких моряків гарних пісень співали. А тепер і про них, доярок, співають. Заслужили шану — бо ж напоїли народ молоком».

— Пий! — сказала Галинка і нахилила відро з коромисла.

Олесь відчув тепло в її голосі й тому не сказав, що, мовляв, хай Петро п'є ту воду. Не сказав, але вона, здається, прочитала несказане в його очах. То він її кохає? Не забув?

Тільки й мовив стиха:

— Дякую. — І пішов.

Галинка дивилася вслід — чи озирнеться. Ні, не озирнувся.

Наступного ранку Олесь подався до Одеси. На море. Негайно в море!

Щоб забути Галинку, щоб ніколи не повертатися до тієї верби на березі Сули, де він сказав заповітне слово і відчув жагу першого поцілунку.

Все могло бути інакше. Та ось яку розраду він знайшов у морі.

Мабуть, настав день. Сірі суцільні хмари, сірий, лютий, холодний океан.

Зараз на багатьох пароплавах матроси вдивляються в оцю сіру каламуть, шукаючи людину за бортом. Та марно.

Якось велетенська хвиля підхопила його і винесла високо-високо. На обрії Олесь помітив обриси корабля. Навіть вигукнув:

— Агов! Агов!

Але хвиля опустила його у прірву. Корабель зник.

Раптом він відчув, що мерзне. Холодні колючки вп'ялися в кожну клітинку його тіла. Олесь енергійно почав працювати руками, ногами. Поволі поверталось тепло, але долала його важка втома.