Ростислав Самбук
ЩАСЛИВА ЗІРКА ПОЛКОВНИКА КЛАДО

_{Малюнки ЄВГЕНА КОТЛЯРА}

Квартал, де містився пансіон фрау Вернер, оточила поліція, і Пауль Мертенс довго пояснював літньому шуцманові, чому він має пройти саме на Вальтерштрасе.

Шуцман прискіпливо вивчив його документи і лише після цього пропустив, попередивши, що слід бути обережним: пожежу в будинку, що стояв поруч з пансіоном, правда, вдалося погасити, але пан Мертенс сам мусить розуміти, що між руїнами ходити небезпечно. На розі Вальтерштрасе Мертенс зупинився.

Від сусіднього з пансіоном п'ятиповерхового будинку лишилася тільки задня стіна. А втім, цей дім не дуже цікавив Мертенса. Він ковзнув по ньому байдужим оком і мимоволі ступив крок уперед, побачивши, що сталося з пансіоном фрау Вернер. Цей двоповерховий, старої архітектури будиночок притулився до зруйнованого, і половину його пошкодило вибухом: п'ятиповерховий сусід, завалившись, підім'яв під себе ліве крило.

Пауль Мертенс пошукав очима вікно своєї кімнати на першому поверсі і не знайшов його. Стягнув рукавичку з правої руки, потер кінчик носа — це означало якщо не хвилювання, то принаймні душевне збудження. Отже, кімнату, де він мешкав, зруйновано чи пошкоджено.

Мертенс трохи повагався, оцінюючи ситуацію, і, нарешті, рушив до пансіону. Біля входу стовбичили чоловік та жінка. Ще здалеку Мертенс упізнав фрау Вернер і монтера Граупеля — вчора той лагодив вимикач у його кімнаті. Мертенс дав тоді монтерові «на чай» марку, і Граупель з власної ініціативи наростив шнур до його настільної лампи — тепер її можна було вільно пересувати по всьому столу.

Побачивши Мертенса, монтер зняв кашкета, а фрау Вернер зарепетувала:

— Яке нещастя, пане Мертенс! Ще б трохи, і від нас нічого б не залишилось!..

Мертенс спробував підбадьорити її:

— Але ж, фрау Вернер, — мовив, — бомба вже ніколи не влучить у ваш будинок. Отже по війні у вас залишиться хоч якесь житло.

Фрау Вернер недовірливо округлила очі.

— Чому? — не збагнула.

— Теорія ймовірності… — невизначено відповів Мертенс і запитав: — Ніхто не загинув?

— Усі наші гості встигли спуститися в бомбосховище. Але ж потім була пожежа! Її гасили всю ніч, і ми тут настрахалися, як ніколи. Такий жах, пане Мертенс! Дякувати богу, пан Граупель хоч трохи допоміг мені. Ми боялися, що пожежа перекинеться сюди, і встигли винести найцінніші речі.

— Моя кімната… — почав Мертенс.

— Зруйнована, — гірко похитала головою фрау Вернер.

— Це я бачу. Але чи можна пройти туди?

— Звичайно, — заклопоталася, — пан Граупель проведе вас. Тільки прошу обережно: в залишилося півкімнати, і може щось обвалитися.

Мертенс рішуче ступив до дверей. Монтер догідливо розчинив їх перед ним. У вестибюлі лежала купа чемоданів. Мертенс кинув на них швидкий погляд, побачив свою велику жовту валізу. Якби не гора чемоданів, не затоптана брудна підлога й не тріщина на правій стіні, можна було б подумати, що бомбардування не було. Мертенс ступив до других від входу дверей, відчинив. Дерев'яне ліжко, що стояло ліворуч, переломилося, частину його придавила купа цегли. Шафу навпроти розтрощило зовсім, з-під цегли стирчав рукав спортивної куртки. На вішалці біля дверей теліпався рушник.

Мертенс озирнувся на монтера й підійшов до перевернутого письмового столу, що теж не вцілів. Середня шухляда випала, Мертенс підняв її. Серед дрібних уламків цегли — два олівці, розтрощена авторучка. Гаманця не було. А вчора він поклав його саме сюди, поклав і замкнув шухляду. Не тому, що в гаманці була велика сума, там лежало всього кілька марок, але серед них монета, від якої залежало так багато…

Блокнот, який він учора залишив у шухляді, валявся на підлозі, а гаманця не було.

Мертенс зазирнув під уламки столу, відкинув кілька цеглин, але пропажі не знайшов. Зітхнув. Краще б завалило цеглою весь стіл. Тоді б у нього не було підстав для хвилювання, а тепер…

Мертенс добре усвідомлював, що сталося. Зникнення гаманця означало кінець фірми «Гомес», яка стільки місяців правила їм за таку чудову ширму…

Нараз подумав: «А що, як гаманець поховано під купою битої цегли?»

Зрештою, все може бути, але він не має права навіть на один відсоток ризику.

Мертенс сів на ліжко. Зиркнув на монтера. Той стояв, спершись на одвірок, і в його очах Мертенс завважив чи то переляк, чи то збентеження. Та, певно, це тільки привиділося йому, бо Граупель сказав співчутливо:

— Ваша валіза стояла біля шафи, проте її навіть не зачепило. Я сам виніс її, і тепер вона у вестибюлі.

— Дякую, — втомлено мовив Мертенс.

Він віддав би зараз десяток таких валіз за гаманець із дріб'язком, та що зробиш?

У двері зазирнула фрау Вернер.

— Я можу запропонувати вам одну з своїх кімнат… — почала.

Але Мертенс уже вирішив остаточно.

— На жаль, я змушений їхати, — мовив рішуче.

— І все ж, я зобов'язана… — замахала руками пані Вернер.

Мертенс підвівся з ліжка.

— Учора ввечері я одержав повідомлення… У мене змінилися обставини, і справи вимагають негайного від'їзду. Поїзд на Бреслау відходить, — зиркнув на годинник, — через дві години, і я ще встигну… Треба тільки зателефонувати.

— Телефон працює, — радісно повідомила фрау Вернер. — Дивно, але лінію не пошкодило.

Мертенс вийшов до вестибюля. Взяв свою валізу — чудову валізу із справжньої жовтої шкіри, яка підкреслювала респектабельність і ділову солідність його, Пауля Мертенса, промисловця й директора гаагської фірми «Гомес», що одержує від організації Тодта великі підряди й завжди виконує їх вчасно та якісно.

Якби вчора ввечері Мертенс не влаштував для генерала та кількох інших тодтівських офіцерів бенкет, йому не довелося б оце залишати пансіон і терміново виїжджати з Берліна. Бо гаманець з металевою монетою в п'ять марок лежав би тепер у його кишені.

Мертенс вилаявся про себе: ну, чого не взяв гаманця з собою?

Почав набирати номер телефону. Згадав, як напився вчора генерал, й іронічно посміхнувся. Перед бенкетом Мертенс передав йому невеличку теку, сказавши: «А тут ділові папери, вони, очевидно, вас зацікавлять…» Генерал заховав її у сейф, не глянувши. В теці лежали гроші, процент від угоди. Що ж, генерали теж люди і не позбавлені людських вад…

Потім вони двома машинами поїхали до якогось містечка під Берліном, де й просиділи аж до ранку в окремій кімнаті ресторану, яку замовив генерал.

Якби Мертенс знав, що саме в цей час бомба влучить у будинок поруч пансіону фрау Вернер!..

Почув голос генерала в трубці і сказав голосно, щоб фрау Вернер не пропустила жодного слова:

— Прошу вибачити, що наша сьогоднішня зустріч не відбудеться. Нагальні справи, пане генерал, йдеться про престиж фірми: мушу через годину виїхати до Бреслау. Ще раз вибачте, генерале. Я повернуся через дві доби. Відразу зателефоную.

Він поклав трубку й повернувся до фрау Вернер. Узяв рахунок і сплатив з точністю до пфеніга. Фрау Вернер не образилася — навпаки, вона більше поважала клієнтів, які не кидалися грішми й не давали щедрих чайових. Заможня людина знає ціну кожному пфенігу.

— То я чекаю на вас через два дні, — привітно всміхнулася Мертенсові на прощання. — Моя кімната у вашому розпорядженні.

— Я почуваю себе тут, як вдома, — відповів той. — До побачення.

Монтер зачинив за Мертенсом двері й полегшено зітхнув. Йому здалося, що цей пан шукав гаманця в шухляді столу. Скнара нещасний, адже там був тільки дріб'язок.

Граупель зіщулився й намацав у кишені гаманець: і треба ж таке — підібрав з підлоги гаманця автоматично, не зазирнувши, потім побачив — усього кілька монет, хотів уже покласти на місце, та повернувся цей Мертенс…

Подумав: «А якби в гаманці була велика сума — віддав би?» Хто його зна? Нараз зробилося лячно, немов його вже спіймали і зараз потягнуть до поліції.

Фрау Вернер пішла до своєї кімнати. Граупель, скориставшись з її відсутності, висипав дріб'язок до кишені, а гаманець викинув у руїни. Знав, що вчинив негарно, але чи варто роз'ятрювати своє сумління через кілька марок, які випадково самі потрапили до його рук?

Докори сумління перестали мучити Граупеля, і він гукнув фрау Вернер:

— Мабуть, я більше вам не потрібний! Коли що, покличте.

— Спасибі вам, Клаусе, за допомогу, — обізвалася. — Не знаю, що б і робила без вас!

— Дрібниці, — буркнув монтер і рушив до виходу.

Срібний п'ятимарковик з гаманця Пауля Мертенса Граупель витратив на сигарети в тютюновій крамничці на сусідній вулиці. Він перекинувся з крамарем кількома словами, поскаржився на кепську погоду — коли йдуть дощі й лежать тумани, в нього болить поранена нога і він мимоволі пригадує бої під Москвою. Солдати вермахту бились, як леви, та що вдієш — росіяни стояли на смерть…